Чаклунство є феноменом, що існував у всі часи, у всіх народів. Втім, пов’язані з ним історії, фіксуються у конкретній хронологічній координаті – і, головним чином, через судову справу, що впродовж великого проміжку часу слугує каталізатором для виявлення місцевих відьом. Далі на kharkovchanka.
Звинувачення у чаклунстві датуються кінцем ХVI сторіччя. Подальші дослідження цього питання стали можливими завдяки українській дослідниці, історикині Катерині Дисі з Києво-Могилянської академії. Книга “Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століть” стає чи не найголовнішою пам’яткою, що аналізує дане явище саме у період його задокументованого розквіту.
Попри пильну увагу до чародійок з боку влади, характер їх покарань був здебільшого пластичний, і часто оминав суворого і однозначного вироку. Його пом’якшення, втілене в штрафах та тілесній карі, водночас урівноважувалось вбивством без з’ясувань. Це дозволяє зробити висновок про вирішальне значення власної інтуїції судді.
Регіональні колорити
Епоха Просвітництва, кредом якої була боротьба з усім різноманіттям забобонів, поширюється вже наприкінці XVIII століття і на наших землях. Звісно, її вплив позначається і на традиції покарань відьом. З різним інтервалом, і все ж приблизно одночасно, українські землі як у складі Речі Посполитої, так і Російської імперії, відмовляються від суду над чародійками.
Авжеж, ця заборона лише формально позначає закриття чергової глави. Образ відьми, одного разу з’явившись, вже не полишає суспільну свідомість, а лише доповнюється завдяки новим історіям, які складно пояснити мовою побуту, повсякденності.
Характер чаклунки є багатогранним та змінюється в залежності від регіону – варіація, однак, має не об’єктивний характер, а нерозривно пов’язана зі специфікою сприйняття конкретною місцевістю.
Так, для Західної Європи відьма навіює лише страх, тоді як для Східної – вона сприймається з долею гумору, що вбудовується у загальне відчуття поваги. Даний спосіб ставлення транслюють, зокрема, твори харківського письменника та драматурга, Григорія Квітки-Основ’яненка.
Специфіка харківського образу відьми
Щоб виокремити риси, властиві слобожанській відьмі, треба звернутись до легенд. Ними, своєю чергою, часто обростають архітектурні пам’ятки та такі місця, історію яких легко відтворити і крізь століття. Багато прикладів осередків чаклунства можна знайти і в Харкові. Та головне місце з-поміж них посідає Свято-Благовіщенський кафедральний собор, що серед містян заведено вважати місцем зосередження відьом.
Статус зміцнюють містичні події, що пронизують його становлення. Заснований у 1655 році, менше ніж через століття, у 1738 році, він згорає вщент. Храм швидко відновлюють, і вже на початку 1900-х років той стає чи не найбільшим православним собором на теренах Східної Європи – він вміщує до 4000 відвідувачів.
Особливість полягає і в багатому оздобленні, особливо іконами – їх безліч. Однак вже зазначена пожежа стає не єдиним випробуванням – колокольня собору заввишки 80 метрів вдруге руйнується через ураган, а хрест на самому куполі одного разу навіть злітає.
Нашарування переліченого на повір’я про те, що церква є для відьом одним зі способів живлення, не може не зробити Свято-Благовіщенський собор “столицею” упереджень у житті слобожан, що, попри епоху Просвітництва, продовжував нею бути.
На межі XIX та XX століть
Дослідження життя відьом на наших землях не позбавлено перешкод. Побудований на кладовищі – тобто, буквально на кістках – Дзеркальний струмінь, Харківська державна академія дизайну та мистецтв – на місці Каплунівської церкви, породили чимало легенд. Втім, відомі нам, є лише збереженою частиною – саме тому малою.
ХХ століття, складене з низки послідовних знищень української культури – громадянською війною, численними репресіями з боку радянської влади, голодомором, німецькою окупацією – ампутували пам’ять багатьох носіїв переказів.
І все ж спогади не були втрачені повністю – багато легенд та міфів Слобожанщини зберегли журнали з газетами та книжками, видані у ХІХ та ХХ століттях.
Внесок у фіксування випадків на теренах Харківщини, пов’язаними з чаклунками та містичними переказами як такими, зробив київський історик, Микола Дмитрович Іванишев, у 1950-х роках.
Так, завдяки йому ми дізнаємось про історію відьми з, на той час, передмістя Харкова, Журавлівки. Дружина коваля, вона стає відомою як та, що псує корів та активно командує чоловіком. У певний момент він вішається, але його вчасно знімають з петлі.
Інші фрагменти життєпису харківських чародійок доповнюють збережені випуски місцевих газет.
Один з таких відсилає нас до початку 1880-х років і знайомить із літньою відьмою з Бабаїв, смерть якої в селищі набуває справжнього резонансу – на похорон збираються всі жителі, запрошується священник, організується труна – і від такої галасливої уваги, за легендою, стара наче прокидається, з жахом озирається на натовп, та просить собі меду.
Ще один цікавий випадок описує харківська газета 1886 року: у, на той час, приміському селі Основа ширяться чутки про відьму, що впродовж чотирьох місяців щоночі приходить до 20-ти річного парубка, Павла Онищенка, у вигляді білого собаки з людськими пальцями на лапах.
За словами харківського етнографа, Михайла Красікова, саме перетворення на об’єкти і тварин, згідно з народним повір’ям, слугує головною відмінністю відьми від знахарки.
Тепер повернемось до білого собаки. Вважали, що той завжди знаходить Павла, і тоді перетворюється на гарну дівчину, що падає до парубка в обійми, цілуючи.
Жителі не були наситними чутками, та вирішили побачити це на власні очі. 4 червня, десь о 22:00, біля будинку Онищенка зібрався цілий натовп тих, хто прагнув побачити перетворення відьми. Втім, дарма – нічого не трапилось.
Мироносицька площа як розсадник забобонів
Вже було сказано про Свято-Благовіщенський собор, що у свідомості харків’ян нерозривно пов’язувався з відьмами. Не менш цікавим у цьому контексті є Мироносицька площа. Нагадування про неї дедалі більше блякли з часом, а в середині ХХ століття були і зовсім притиснуті білим каменем Дзеркального струменя.
Витоки, однак, варто шукати у XVIII столітті. Наймістичнішим місцем Харкова площа стає через Мироносицьке кладовище, що перетворюється на джерело жаху в містян, коли забудова навколо сприяє посиленню контрасту життя та смерті. Водночас там, де зароджується страх, з’являються і легенди як спроби раціоналізувати стихійне середовище.
Про вплив Мироносицького кладовища на життя харків’ян ми дізнаємось із публікації місцевого мемуариста ХІХ століття, Василя Парфентійовича Карпова, “Харківська старовина. Зі спогадів старожила”.
Письменник занурює у часи, коли кладовище спресовувалось розростанням житлових споруд навкруги: на тлі цього виникали легенди про мертву дівчину, яка щоночі встає зі своєї труни та бродить містом, аби знайти того, хто розрив її могилу та забрав хрест.
З іншого боку, провалитись у могилу для того періоду не є вишуканим сценарієм, а повсякденною реальністю – з нею мав справу пересічний харків’янин, якого спіткав дощ. На ґрунті цього цілком зрозумілими стають розмисли про місцевих відьом.