Досить суперечливе питання, з яким має справу чи не кожний дослідник біографії важливого для культури діяча, полягає в націоналізації його надбання, визначення, яка країна має більше підстав для привласнення, володіння ним. Далі на kharkovchanka.
З огляду на те, як часто російська культура підминає під себе українських діячів, кришталево ясним стає, наскільки важливо для нашого народу розривати поспіхом скроєні зв’язки, що комусь дозволяють ділити з нами нашу ж спадщину, щоб, зрештою, її поглинути.
Проте є такі постаті, які навмисно втікали від будь-якої національної ідентифікації, віддаючи перевагу перманентній міграції. Дана стратегія, щоправда, була дієвою лише тимчасово. Зі смертю, як правило, історія оприлюднювалась, і ставала предметом гарячих дискусій.
Особистість Іди Рубінштейн зазнає дуже різних культурних впливів упродовж свого життя, і все ж безсумнівним є те, що вихідне середовище, яке її формує, обмежується кордонами Харкова.
Найбагатша сім’я України
Іда Львівна Рубінштейн народжується 1883 року в Харкові, однак дуже швидко втрачає своїх найближчих вихователів – коли дівчинці виповнюється 5 років, помирає її матір, і вже через чотири роки – батько з дядьком.
Попри короткий час фактичного перебування з Ідою, роль її родини дається взнаки включно до моменту смерті дівчини. Причина проста – Сім’ю Рубінштейн знають як найбагатшу в Україні та на російському півдні. Батько Іди, Лев, і його брат Адольф володіють 3 цукровими заводами, 4 банками, а також броварнею “Нова Баварія”, що після Другої світової війни стає одним із найбільших виробників пива в СРСР.
Живучи більше, аніж в достатку, родина витрачає великі кошти на всебічний розвиток нашого міста. Часто її дім стає місцем зосередження інтелігенції – таким чином, Харків сповнюється нагадуваннями про тих чи інших членів сім’ї Іди, і, зокрема, про її дитинство, що вона тут проводить.
Перша подорож та каприз, що переростає в професію
Опісля низки втрат 9-річну Іду забирає до себе її тітка, що мешкає в Санкт-Петербурзі – там характер дівчинки тяжіє до вивчення мистецтва. Коли вона бере уроки російської літератури, сам викладач – доктор слов’янської філології, Олександр Погодін – дивується її знанням: зокрема, стосовно мистецтва Давньої Греції.
Іда починає володіти чотирма мовами, і в майбутньому це притягне подорож усією Європою. Однак перед тим, дівчина тільки-но встає на шлях втілення своїх бажань – поки що вони не такі масштабні, а стурбованість опікунів, що наслідували цінності патріархальної єврейської сім’ї, не настільки сильна, аби встановити обмеження.
Коли Іда висловлює бажання взяти уроки танців, їй знаходять вчителя – певний час кожне нове прагнення дівчина реалізує майже блискавично. Нечуване багатство, що їй дісталось у спадок, забезпечує уроки декламації та драматичного мистецтва в акторів імператорських театрів.
Іда займається хореографією, і отримані знання відпрацьовує годинами, практикуючи пози.
Початок втечі: вихідний пункт – клініка душевнохворих
Пристрасть дівчини займатись танцями дедалі яскравіше розгоряється – їй ледве можна протистояти.
Усе змінює рішення Іди продовжити театральну освіту в Парижі. Це приголомшує її дальніх родичів, що мешкають на той час у Франції, і вони вирішують, що найефективніший спосіб їй заважити – це оголосити її несамовитою. До цього і вдається відомий паризький лікар, професор Левінсон.
Певний, але короткий час, середовищем Іди слугує клініка душевнохворих. Родичі з Петербурга вважають ситуацію концентрованим абсурдом – їм вдається дівчину спасти та повернути додому.
Ковток свободи, якого її позбавляють у Парижі, стає ще більш бажаним: відтепер Іда прагне звільнення будь-якою ціною. Новий план втечі не змушує довго на себе чекати – дівчина, вихована ортодоксальною єврейською сім’єю, вирішує укласти фіктивний шлюб зі своїм двоюрідним братом Володимиром. Так, підміна однієї залежності на іншу, зрештою, надає Іді доступ до призначеного їй колосального майна: вже після медового місяця вона розлучається – цей момент практично знищує дистанцію між мрією та здатністю її втілити, і першим кроком дівчини стає організація її дебютного спектаклю.
Масштаб амбіцій, пропорційний масштабу багатства
Іда жадає поставити трагедію Софокла “Антігона” і зіграти в ній головну роль. Наявні гроші відсіюють безліч проблем і дозволяють зацементувати недостачу самих здібностей дівчини, необхідних для досягнення мети. Інструменти знаходяться під самою рукою – на світському рауті Іда знайомиться з визнаним живописцем та театральним художником Левом Бакстом, та запрошує до співпраці над постановою, фінансування якої цілком бере на себе.
Влучно описує дану ситуацію, як і весь життєвий шлях, автор Марта Берг, коли зазначає, що масштаб амбіцій Іди Рубінштейн був пропорційний масштабу її багатства.
Складно відтворити реальне положення речей, і з’ясувати, чим саме Іда привертала до себе увагу публіки. Втім, без сумніву можна сказати, що вирішальний внесок у це був зроблений вже згаданим Левом, який створював неймовірної краси вбрання для вистав, що складали дивний для пересічного глядача симбіоз із зовнішністю Іди. Вона, своєю чергою, була досить специфічною для її епохи: плоскі груди, великий рот, гострий ніс, загальна худорба – фігура Рубінштейн наче складалась із кутоподібних елементів, які являли собою протилежність еталонам краси ХХ сторіччя.
Все до купи створювало цікавий ефект, за яким тягнулася публіка, можливо, навіть несвідомо. Однак низький рівень гри та істеричне декламування Іди відштовхувало тільки-но пробуджену зацікавленість. Так, дебютний спектакль дівчини, зіграний у 1904 році, майже не отримує відгуків у пресі.
Пошук оазису з-поміж різноманіття театрів
У сумнівному успіху свого дебюту Рубінштейн не вбачає вагому причину поставити крапку в кар’єрі, що тільки-но розпочалась. Вже скоро вона організовує нову виставу, щоб зіграти в ній головну роль. Цього разу – за драмою “Соломея” Оскара Вайльда, знов залучаючи Лева Бакста. Художник розробляє епатажні костюми, що здатні компенсувати відсутність таланту Іди.
Цим, мабуть, і можна пояснити популярність танцівниці, що починає набирати обертів. Оцінки постаті Рубінштейн сильно варіюються, втім, очевидно, що об’єктом натхнення вона стає саме для тих, хто цінує візуальну складову більше за інші. Про це свідчить численна кількість картин з її портретом – Іду малюють такі художники, як: Кес ван Донген, Жак-Еміль Бланш, Антоніо де ла Гандара.
Рубінштейн прагнуть залучити у свій театр різні митці, проте їхня мета дещо різниться: деякі бажають допомогти Іді відточити її навички, деякі щиро захоплюються і полюють на неї з метою зробити одним зі своїх декоративних елементів. Так, Рубінштейн відмовляє Станіславському йти до його театру, віддаючи перевагу театру Комісаржевської.
Кар’єра Іди йде шкереберть під час Другої світової війни. На схилі свого віку вона втікає до Лондону: там на власні гроші відкриває воєнний госпіталь, де доглядає за пораненими солдатами.
Смерть актриси не була висвітлена в газетах, а її друзям не оголошували дати похорону – таким був заповіт, що Рубінштейн склала ще за свою молодість.
На могилі танцівниці не були зазначено нічого, окрім лаконічних “I” з “R”.