Катерина Антонович — видатна представниця харківської мистецької інтелігенції, яка присвятила своє життя мистецтву, освіті та збереженню історичної пам’яті. Здобувши освіту в Україні та за кордоном, вона працювала в різних країнах Європи, поєднуючи мистецьку творчість з активною просвітницькою роботою. Її життєвий шлях став втіленням глибокої прихильності українській культурі та внутрішнього пориву зберегти її багатство для майбутніх поколінь. Далі на kharkovchanka.
Біографія предків і сімейні ролі
Родовід Серебрякових, складений Катериною Михайлівною від руки, фіксував ключових членів роду: Михайло Михайлович — член міської управи Харкова; Марія Миколаївна (уроджена Павлова-Сільванська) — берегиня вогнища; Катерина Яківна (уроджена Кашинцева) — бабуся з князівським корінням; і Михайло Петрович — дід, головний лікар клініки “Сабурова дача”.
Медична традиція роду
Дід, керівник фельдшерської школи при губернській лікарні, пробудив прагнення до медицини у нащадків. Тут же працював брат батька Катерини Михайлівни, а сам Михайло Михайлович здобув освіту у Військово-хірургічній академії у Петербурзі, підтвердивши давнє прагнення сім’ї до науки та служіння людям.
Медичні амбіції та мальовничі досягнення
Амбіції медичної освіти
У спогадах вона описувала палке бажання вступити до Медичного інституту Петербурга, хоча вікові обмеження відкладали початок навчання. Батько сподівався, що ентузіазм згасне з роками, але жага до знань залишалася неприборканою.
Флоренція і повернення до мистецтва
Здобувши медичну освіту в Петербурзі та продовживши її у Флоренції, вона остаточно обрала живопис. При цьому за заповітом Катерина Антонович передала своє тіло Медичному коледжу Університету Манітоба після смерті — для анатомічних занять і наукових досліджень. Такий акт (добровільне передання тіла в наукові установи) традиційно розглядають як прояв глибокої вдячності та поваги до медичної науки.
“Місце поколінь” Антоновичів
Єдність із сім’єю чоловіка
Шлюб із Дмитром Володимировичем Антоновичем ввів Катерину в коло київської інтелігенції, у “Стару громаду”, де дух демократичності та культурної єдності переплітався в єдину мережу родинних зв’язків.
Листування з Іваном Кейваном
У 1968 році з Едмонтона український художник Іван Кейван звернувся до Катерини Михайлівни із запитом про деталі біографії Дмитра Антоновича. Вона уточнила відомості про його сестер, дату вінчання 22 жовтня 1908 року у Володимирському соборі та місця народження дітей: Михайла — у Флоренції, Марини та Марка — у Києві. Також спливли подробиці про сім’ю Галини: її чоловік Леон Геркен, художниця-письменниця, донька Наталія і син Торік, який трагічно загинув в еміграції.
Пам’ять будинку та сімейні реліквії
Харківське житло Серебрякових
Особняк на Миколаївській, 16 у Харкові був оплотом родових традицій: триповерхова цегляна будівля в стилі ампір, з товстелезними стінами та фігурним фронтоном. У просторих залах стояли рояль, мольберт і родинні реліквії — ікони Архістратига Михаїла і великомучениці Катерини, а також козацьке Розп’яття-спадщина.
Київська садиба Антоновичів
Після весілля пара жила в будинку “старих Антоновичів” на розі Ковальської та Жилянської, 20/40. Ковальська вулиця нині має ім’я самого Антоновича — вулиця Антоновича, а будинок розташовувався на перетині з Жилянською вулицею, недалеко від центру Києва.
Будинок побудований з ініціативи Варвари Іванівни, він славився великими вікнами, старими меблями й скринею з вишитими рушниками й килимами, створеними її руками. На горищі між скринями та старими речами були п’яльці, нагадування про безтурботне дитинство.
Будинок Антоновичів як символ епохи
Притулок діячів Старої громади
У цьому будинку збиралися представники “Старої громади”, науковці, літератори та художники кінця XIX століття. Його зали ставали ареною інтелектуальних диспутів, де народжувалися ідеї національного відродження і формувався культурний ландшафт Києва.
Руйнування “місця пам’яті”
Конфіскація та знищення будівлі радянською владою було не просто знесенням старого будинку: це був вирок духовній спадщині кількох поколінь. Катерина Михайлівна описала, як донька з онукою привезли звістку про зруйнований будинок, що жив у пам’яті багатьох як символ родинного затишку та культурної солідарності.
Подорож художниці крізь “пам’ятні місця”
Перші уроки в гімназії та шкільні виставки
Навчання почалося в жіночій гімназії Катерини Драшковської у Харкові, де малювання викладали професори Шредер і Уваров. Її роботи регулярно демонструвалися на шкільних виставках, формуючи першу колекцію ескізів майбутньої майстрині.
Пізнання імперських колекцій
Медична пауза в Петербурзькому інституті дозволила їй відвідати Ермітаж і Російський музей. Копії полотен, зокрема “Початок весни” Ендогурова, закарбували гармонію природи та трагічність долі автора в її пам’яті.
Враження від “Початку весни”
Цю картину вирізняло поєднання ніжності природи й меланхолії, пов’язаної з передчасною смертю художника. Молода Катерина Михайлівна Антонович, створюючи її копію, пережила особисте потрясіння: смерть батька стала трагічним акордом, що відбився в її спогадах.
Мюнхенська школа-студія Симона Голлоші
Рік навчання в мюнхенській студії Голлоші, прихильника реалістичного письма, допоміг опанувати пластику людської фігури та колористичні прийоми. Набуті навички багато в чому визначили її портретний жанр і відкрили двері європейських виставок.
Європейські пам’ятні місця
Італійська колиска живопису
Багаторічне перебування в Італії охопило культурні центри: Венецію, Верону, Мілан, Рим, Неаполь і, особливо, Флоренцію, де два роки були присвячені роботі та відвідуванню музеїв. Уффіці та Флорентійська академія стали для неї кузнею нових технік живопису.
Подорожі Швейцарією, Австрією, Німеччиною, Францією та Іспанією
Перетинаючи Альпи, австрійські палаци, німецькі галереї, французькі салони та іспанські колекції, вона вивчала особливості національних шкіл, відчувала пульс кожної традиції та накопичувала матеріал для майбутніх експериментів.
Національна Академія мистецтв
Графічна майстерня Георгія Нарбута
У стінах Київської академії її приваблював строгий лінійний малюнок і національні мотиви Нарбута. У його майстерні вона закріплювала форми, об’єднуючи візантійські та модернові елементи, черпаючи натхнення з давніх рукописів і народного мистецтва.
Школа “бойчукізму”
Закінчивши курс у Михайла Бойчука, вона ввібрала дух монументальних розписів і декоративності. Його концепція “очищеного народного образу” стала завершальним штрихом у формуванні її стилю, поєднуючи абстракцію і сюжетність.
Прага: книжкова графіка та портрети
Українська студія пластичного мистецтва
Еміграційна Прага стала домівкою Української студії пластичного мистецтва, де під керівництвом Івана Мозалевського вона опановувала техніку деревориту. Дерев’яні кліше з національними орнаментами поширювалися у вигляді листівок і плакатів емігрантськими спільнотами.
Портрети для еміграційних інституцій
Серія портретів видатних діячів — Смаль-Стоцького, Мартоса, Дорошенка — була передана нею до Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі та Музею визвольних змагань України в Празі. Галерея, виконана у вугіллі, акварелі та олії, стала не лише мистецьким внеском у збереження національної пам’яті, а й візитною карткою її майстерності, демонструючи тонкість образів і глибину історичного погляду.
Канадський шлях: нові горизонти
Перший притулок у Вінніпезі
Переїзд до далекої Канади відкрив інші ландшафти: від суворих зим до широких полів. Далеко від європейських салонів їй довелося адаптуватися до обмеженого артпростору і встановити контакти з місцевою українською громадою.
Поширення національної культури
У Канаді було видано її книжки з ілюстраціями козацьких костюмів, серед яких особливе місце посідає “Український одяг. Історичні замітки”, перевидана тричі. Її графічні роботи публікувалися в журналах “Жіночий світ” і “Нашим дітям”, де національні мотиви набули нового звучання і сучасного контексту.
Українська ідентичність у творчості Антонович
Еміграційні горизонти та виклики
На берегах північноамериканських озер її полотна з національними сюжетами знаходили відгук у виставкових залах Вінніпега, Монреаля, Торонто, Детройта і Нью-Йорка. Обмежена інтересом етнічного кола, художниця все частіше зверталася до жанрових сцен, натюрмортів і пейзажів, які не вимагали додаткових культурних пояснень.
Пейзажі та жанрові композиції
Передаючи гру світла і тіні, вона пробуджувала в глядачах почуття, зрозумілі кожному. Більшість її картин нині зберігається в приватних колекціях Бурачинської, Войценка, Рудницького та інших, а також у залах Української Вільної Академії Наук і в приміщенні церкви святого Володимира.
Педагогічне починання в Канаді
Натхненна вірою в перетворювальну силу мистецтва, вона відкрила в Українському народному домі Вінніпега школу малювання та живопису, названу на її честь. З кожним роком випускні виставки учнів — серед яких були й ті, хто продовжив навчання на факультеті образотворчого мистецтва Манітобського університету — ставали дедалі яскравішим свідченням її педагогічного таланту та здатності передавати творче бачення новим поколінням.
Катерина Антонович об’єднала в собі пам’ять роду, силу мистецького таланту і відданість педагогічній справі. Її шлях — від Харкова до Вінніпега — став мостом між поколіннями та культурами. У її творчості українська ідентичність знайшла нові форми, а в її учнях — продовження. Спадщина Антонович живе в образах, які вона створила, і в серцях тих, кого надихнула.
Джерела: