Українська вишиванка вважається одним з найкращих оберегів від негараздів. За народними повір’ями, вона захищає від злих думок, поглядів та лиха. У візерунку кожної вишиванки втілюється особливий код захисту. З плином часу українські вишиванки є не менш популярним одягом. Вишите вбрання і досі залишається національною гордістю українців та викликає захоплення у світової спільноти. Оздоблення національного одягу завжди різнилося залежно від регіону України. Далі на kharkovchanka.
Історія української вишиванки
Вік української вишиванки становить кілька тисяч років. Перші залишки вишитого одягу та натяки на українську культуру зображені на горщиках скіфського періоду (IV ст. до н.е.). Під час розкопок сарматських могил (I ст. до н.е.) були знайдені вишиті золотом сорочки. Оскільки до могил клали найцінніші речі, то це свідчить про велику значущість вишиванки.
Про те, що елементи вишивки були поширені в одязі наших предків, говорять знахідки часів IX століття. Візерунки, зовнішньо наближені до традиційної української вишивки, були на знайдених кам’яних статуях, поясах, налобних пов’язках, предметах декору давніх часів.
За часів Київської Русі вишиванки також мали велику цінність. Тоді розшитий одяг вважався дуже рідкісним та дорогим, тому був доступним лише для багатіїв. Ремеслом вишивання володіли обрані. Школи вишивальниць існували, але навчалися там тільки одинці жінок. Один з перших закладів навчання цієї спеціальності заснувала сестра Володимира Мономаха, Янка.
У XVII столітті вишиванню почали навчати у Києво-Печерській лаврі за ініціативи Марії Магдалини, матері гетьмана Івана Мазепи. Там черниці навчалися вишивати золотом та сріблом на замовлення почесних осіб. До лаври приїжджали відвідувачі з усього світу, щоб на власні очі побачити відоме українське мистецтво.
І лише за часів Війська Запорозького вишиванки стали доступними для простих людей. Кожна господиня вміла вишивати та навчала цьому своїх дочок. Дівчата почали самостійно вишивати собі весільні сукні та рушники. За якістю вишитих речей оцінювали рівень хазяйновитості майбутньої дружини.
Символічність вишивки для жителів Слобожанщини у давнину
Існує така українська приказка: “Чоловік за життя тричі дивним буває – коли родиться, жениться і вмирає!”. Для українців на Слобожанщині ці три етапи життя були дуже важливими і обов’язково супроводжувалися використанням обрядових вишитих тканин.
Завагітнівши, жінка мала ходити у вишитій сорочці для того, щоб оберігати малюка. Новонароджених загортали у вишитий рушник та викладали на вишиванку. А померлих одягали та ховали у порядній сорочці, яка була найулюбленішою у цієї людини.
Відомий український письменник Іван Франко за життя обожнював носити вишиванки. Але так сталося, що коли він помер, у нього не знайшли жодної нової та охайної сорочки. Тому Івана Яковлевича довелося поховати у вишиванці його діда, Романа Шухевича.
У традиції весільного вбрання сорочка – це перший одяг, який одягається на тіло молодят. Вона притягує в життя пари благословення для подальшого щасливого та успішного буття. І стає своєрідним талісманом. Тому весільним сорочкам була притаманна багата вишивка. На вибіленому лляному і конопляному полотні якісними нитками робилася щедра вишивка.
Значення мав не тільки малюнок вишивки, а й процес її створення. Наші предки вірили, що найкращим захистом володіли вишивки, зроблені самостійно або руками рідних люблячих людей. Зазвичай цим займалися дружини, матері та бабусі. Вони віддавали всю свою любов та доброзичливість під час цього процесу. Таким чином вишивали не тільки сорочки, а й ікони, хоругви, подушки, рушники, скатертини.
Традиційний орнамент харківських вишиванок
Історики та поціновувачі народної культури України зазначають, що на території Харківської області була популярною техніка вишивання “білим по білому”. Це коли малюнок утворюється за допомогою високого рельєфу зі світлотіньовим ефектом. Залежно від напрямку вишивальної нитки, що кладеться на тканину горизонтально чи вертикально, узор по-різному відбиває світло.
Орнамент був досить різноманітним, кольоровим і ніс у собі закодовану інформацію. На харківських вишиванках часто можна було побачити особливе зображення дерева життя. Воно є символом безкінечності життя та його різноманіття. Дерево об’єднує у собі минуле, теперішнє і майбутнє. Традиційно воно завжди квітне. Квіти вишиті різні за розміром, кольором, пишністю. Є такі квіти, що тільки розпустилися, а є що вже відцвітають. Бруньки на верхівці дерева уособлюють молоде покоління, а його плоди – нагадування про результати вчинків кожної людини. І це все також символічно – бо таким різним і є наше життя.
Наприкінці XIX століття чоловічі сорочки на Харківщині були більш багатоманітними. Найдавнішою була сорочка з вишитими грудьми і розрізом на пазусі. Моделі зазвичай були тунікоподібними зі стоячими комірцями. Згодом почали відшивати сорочки на кокетці, з великими рукавами та горловиною. На жіночих вишиванках робили червоні стрічки. Тому інколи парубки супроводжували своїх коханих з червоними хустками на шиї.