Вознесенський жіночий монастир у селищі Хорошеве Харківської області – один з найстаріших православних храмів Слобожанщини, історія якого сягає XVII століття. Хоча обитель була закрита у радянські часи та майже повністю зруйнована, вона залишається важливим елементом культурної та духовної спадщини регіону. Далі на kharkovchanka.
Географічне положення та давня історія
Монастир був побудований на височині на правому березі річки Уди. З усіх боків він був оточений глибокими ярами та струмками, що створювало природний захист. Ця місцевість відома як Хорошівське городище, яке, на думку археологів, існувало ще у дотатарський період – з XII століття або раніше. Городище являло собою укріплене поселення з довгими валами, що розділені ровами. Його форма – неправильний чотирикутник, який з усіх боків оточений густими лісами та болотистими низинами, що робило його ідеальним для оборони. Легенди свідчать, що тут ховалися скарби татар, а в одному з ярів нібито пішла під землю стародавня церква. Саме на цьому історичному місці у XVII столітті виник монастир.
Заснування та ранні роки обителі
Монастир був заснований у середині XVII століття, у період, коли Слобожанщина активно заселялася переселенцями з Правобережної України. Офіційною датою заснування монастиря вважається період між 1656 та 1660 роками. Щоправда, у деяких джерелах вказується 1664 рік, коли цар Олексій Михайлович видав грамоту на облаштування обителі біля наявного дерев’яного храму Архангела Михаїла. Першою настоятелькою Вознесенського жіночого монастиря у Хорошеве стала ігуменя Олександра, яка була призначена митрополитом Питиримом. Вона керувала будівництвом перших монастирських будівель, організацією громади та зміцненням обителі. Монастир дуже швидко став місцем, де жінки, які прийняли чернецтво, могли сховатися від життєвих труднощів та негараздів.
Початок та середина XVIII століття: набіги та пожежа
У період з 1711 року по 1721 рік на монастир часто здійснювали набіги татари та запорожці, іноді разом з кримцями (воїни з Кримського ханства). Вони грабували монастир та нападали на сестер. За збереженими переказами, для захисту черниць був влаштований підземний хід з міцними залізними дверима. Хід йшов за межі монастирської огорожі, щоб черниці могли таємно вибратися у випадку нападу або облоги. Двері були знайдені у 1830-х роках під час будівництва, але їх замурували за наказом ігумені Анатолії.
У 1741 році Вознесенський монастир опинився у дуже скрутному становищі, коштів не вистачало, а черниць залишилося зовсім мало. Ігуменя Афанасія Ковалевська звернулася з проханням тимчасово підпорядкувати обитель Курязькому Преображенському монастирю, розраховуючи на підтримку у господарських справах та зміцнення зв’язків з єпархією. Це рішення допомогло стабілізувати становище, але вже у 1749 році нова настоятелька, ігуменя Феофанія Квіткіна (Квітка), домоглася відновлення незалежності монастиря.
17 вересня 1744 року (хоча у деяких джерелах вказується 1746 рік) сталася страшна пожежа, яка повністю знищила дерев’яні церкви Вознесіння Господнього та Архангела Михаїла, всі келії та огорожу монастиря. Сестри залишилися без даху над головою та засобів до існування. Багато з них були змушені роз’їхатися по інших обителях, а ті, хто залишилися, тулилися у тимчасових мазанках. Ігуменя Афанасія Ковалевська у жовтні 1744 року здобула від митрополита Антонія спеціальну грамоту, що дозволяла їй збирати пожертви по всій Бєлгородській єпархії. Протягом п’яти років вона займалася збором коштів та підготовкою будівельних матеріалів для зведення нового храму. Після смерті Афанасії настоятелькою монастиря стала ігуменя Феофанія Квіткіна (Квітка), сестра полковника Івана Квітки та родичка святителя Іоасафа Білгородського. У травні 1749 року вона здобула нову грамоту від єпископа Іоасафа, яка дозволяла продовжувати збір пожертв не тільки у Бєлгородській єпархії, а й у великоросійських та малоросійських містах, слободах та селах. Цей дозвіл був особливо важливий, оскільки у ті роки лютували голод та неврожай. Завдяки наполегливим зусиллям ігумені Феофанії у 1754 році було отримано дозвіл на будівництво кам’яного храму Вознесіння Господнього, з чого й почалося відновлення монастиря.
XVIII–XIX століття: розвиток і розквіт
До XVIII століття монастир почав активно розвиватися. У 1754 році з благословення єпископа Іоасафа Міткевича був закладений кам’яний храм Вознесіння Господнього, який був освячений у 1759 році. У 1785-1786 роках, коли настоятелькою монастиря була Тавіфа Сошальська, тоді тут побудували опалювальний храм на честь Архістратига Михаїла. За ігумені Анатолії Веревкіної, яка керувала обителлю з 1827 по 1849 рік, головний храм Вознесіння Господнього був значно розширений, його зробили п’ятиглавим, а у 1835-1837 роках добудували приділ (бічний вівтар) на честь Володимирської ікони Божої Матері. У 1839-1841 роках була побудована висока дзвіниця та кам’яна огорожа з вежами.
На той час монастир став досить багатим: йому належали землі, водяні млини, а також він отримував великі пожертви від відомих та впливових родин – Демидових та Орлових.
До 1917 року у монастирі мешкало близько 700 насельниць, серед яких були черниці зі знатних дворянських родин, таких як Квітки та Ковалевські. Сестри були відомі своєю майстерністю у рукоділлі: вони вишивали золотом, шовком та перлами, виконуючи замовлення для мешканців Харкова. З 1871 року по 1899 рік при монастирі діяв дитячий притулок. Під час Першої світової війни монастир прийняв близько 150 біженок з Городищенської обителі.
Монастир був відомий завдяки своїм святиням: тут знаходилися шановані ікони Ченстоховської та Володимирської Божої Матері з частками мощей святих, а також рідкісні церковні реліквії, серед яких був Псалтир 1637 року.
Архітектура
Монастир являв собою величний архітектурний ансамбль, що був побудований на височині. Його головною спорудою був кам’яний храм Вознесіння Господнього. Спочатку це був триглавий, а пізніше – п’ятиглавий собор з багатим іконостасом та богослужбовим начинням. Поруч стояла церква Архістратига Михаїла з дзвіницею. Навколо монастиря була кам’яна огорожа довжиною близько 400 сажнів (приблизно 850 метрів) з цегляними вежами, що надавало йому вигляду справжньої фортеці. Всередині був розміщений ігуменський корпус, побудований за проєктом архітектора А. А. Тона, готель, лікарня та господарські будівлі. Церковне начиння відрізнялося багатством, серед предметів були срібні ризи, прикрашені хоругви та старовинні Євангелія.
Закриття монастиря
Після революції 1917 року храми та монастирі руйнувалися та закривалися по всій країні. Не уникнув цієї долі й Вознесенський монастир. У 1921-1922 роках черниць виселили, а монастир був закритий. Будівлі та територія спочатку були передані під жіночу колонію, а потім там розмістився санаторій для інвалідів Першої світової війни, відомий як “Містечко інвалідів”.
З 1924 року на цьому місці почав працювати Хорошівський геріатричний пансіонат. Під час Другої світової війни багато будівель монастиря були зруйновані. На початку 1980-х років тут звели новий п’ятиповерховий корпус пансіонату, під час будівництва якого знищили частину старого монастирського кладовища та стародавнього городища.
Спроби зберегти монастир як пам’ятку архітектури, що були зроблені у 1950-1960-х роках, не мали успіху. Від монастирського ансамблю збереглися лише окремі елементи: фрагменти кам’яної огорожі, три вежі, старовинний колодязь та будівля ігуменського будинку.
Список використаних джерел інформації: