Мистецька спадщина, якщо вона накопичується під час серйозних історичних змін, мимоволі їх відображає – сам автор може не усвідомлювати вплив, але інші його зчитуватимуть. Питання актуальне поготів для нашого становища, у якому війна не тільки не втратила свій слід, але продовжує його залишати, розсікаючи дійсність надвоє – на таку, що намагається мімікрувати під спокій, та таку, що відверто дивиться в очі страху й не приховує сутність подій. Далі на kharkovchanka.
Певним провідником між цими вимірами стає письменник.
2014 рік завдає рани багатьом – втім, великої частини митців початок війни торкається зовсім опосередковано, знання про неї пропливає майже непомітно. Харківська ж письменниця Людмила Охріменко поглинута роздумами про початок озброєного конфлікту, і він стає центральною, непохитною темою, навколо якої митчиня будує різні сюжети.
Як розпочинається цей шлях?
Блукати світом, аби зрозуміти, де є справжній дім
Життєвий шлях Людмили неможливо розглянути в чітких географічних межах – сама вона називає себе кримчанкою, у пресі її позначають харківською письменницею, втім, біографія вказує ще й на місто Синельникове Дніпропетровської області, у якому вона народилась.
Ці формальні дані, однак, не мають сенсу – безперечним є те, що Людмила переїжджає до Харкова задовго до того, як публікує свої твори – таким чином, великого впливу вона зазнає і тут.
Варто звернутись до самого початку, і подивитись, який шлях Охріменко долає, перш ніж починає втілювати мрію свого дитинства, а саме – писати книжки.
Крим на довгий час стає для Людмили її домом – так складаються обставини: її мати занедужує, і батьки вирішують переїхати.
Згодом майбутню письменницю спрямовують в інститут культури Улан-Уде – працювати викладачкою. Вже на цей момент вона має три вищі гуманітарні освіти.
Втім, чим більше минає часу, тим гостріше Людмила відчуває тугу за рідним домом – разом із цим тьмяніє усвідомлення власного коріння, що відтепер її починає лякати. Аби перешкодити його остаточному зникненню, Охріменко повертається до Криму.
Дитячі щоденники, що змінюються на воєнні
Тривалий час бажання писати вона відкладає в дальню шухляду – головним чином через те, що 1990-ті роки вимагають від неї зовсім іншого. Маючи чоловіка та двох дітей, Людмила думає тільки про те, як їх прогодувати. Та й характер своєї наявної, фрагментарної творчості вона вважає скоріш аматорським.
У 2003 році родина Охріменко вирішує переїхати до Харкова: Людмила, як працівниця культури, та її чоловік, інженер-системотехнік, розуміють обмеженість власних кар’єрних можливостей.
Досить швидко ситуація незабаром налагоджується: чоловік відкриває свій бізнес, а Людмила виграє конкурс на посаду в Обласну державну адміністрацію, і згодом працює в міській раді.
Життя йде шкереберть, коли настає 2014 рік.
Заціпеніння та передова
Коли відбувається анексія Криму, Людмила сидить перед телевізором та плаче – половина сенсу її життя, який складали родичі звідти, потроху починає сипатись, немов стара настінна фарба.
Коли їй все ж вдається оговтатись і вийти зі стану емоційного паралічу, вона вдається до рішучих дій – і стає волонтеркою. Охріменко їздить із гуманітарними місіями в Луганську та Донецьку області, надає допомогу добровольчим формуванням, підрозділам ЗСУ.
Докорінно змінюються її взаємини з реальністю: Людмила згадує свою бабусю, Марію Шовкун, що була малописьменна, і напам’ять могла відтворити “Катерину” Шевченка. Цей спогад нашаровується на прагнення звернутись до своєї мови, культури – і Людмила переходить на українську. З огляду на даний досвід, пізніше вона сформулює, що українці не вчать мову, а згадують.
Авжеж, такі зміни вибудовують суперечливий зв’язок із Харковом як російськомовним містом – у великому колективі, де працює жінка, ніхто українською не розмовляє. Втім, вже тоді її принципи зміцнюються настільки, що зруйнувати їх не можливо.
До 2016 року Охріменко їздить на передову, але згодом усвідомлює, що її допомога має втілюватись в іншій формі – і це прожите маленьке життя на краю оборони закладає ґрунт для майбутніх творів письменниці.
Власне за них вона невдовзі і береться.
Людмила починає писати книжки про війну, а прибуток з їхнього продажу спрямовує на допомогу ЗСУ. Жінка встановлює теплі взаємини з воїнами – досить часто вона надсилає їм власні твори в шпиталі.
В основу сюжету перших 6 оповідань, що виходять з-під її пера, покладений процес волонтерства. У майбутньому Людмила об’єднає їх в одну збірку під назвою “Волонтерські історії”, яка охоплюватиме широкі хронологічні межі. Так, перша частина буде присвячена подіям до 24 лютого, і друга – після.
Співавтором цієї збірки буде Михайло Кащавцев, громадянин Ізраїлю, що воює за Україну, оскільки має звідти дружину. Завдяки йому, книга буде містити елементи фантастичного.
Легка мова для опису важкого
Цікавим є те, як врозріз ідуть характерний для Охріменко стиль письма та її безпосередній предмет розгляду. Письменниця зізнається, що їй імпонують жіночі романи. І ця захопленість утворює дивний симбіоз із фокусом на жаху війни – таким чином, багато творів Людмили вдало балансують між воєнним, жіночим та любовним жанрами.
У 2018 році письменниця видає роман “Пригоди мухи в окропі на окупованій території”, події якого розгортаються в 2015 році. Згідно з сюжетом, три подружки, що знають одна одну змалечку, потрапляють в окупацію рідного міста – Горлівки. Їхнє співіснування просякнуте неузгодженістю в думках: Людмила вміло втілює прототипи трьох суспільних реакцій на прихід ворога – так, вона зображує героїню з проукраїнською позицією, із проросійською, та з нейтральною.
Спосіб, у який Охріменко відтворює дану історію, розкриває ще один цікавий аспект. Письменниця натрапляє на замітку з інтернету, що її надихає, і вона вирішує залучити фрагмент, перетворити на складову загального скелета твору. Пошуки ще не почутих Людмилою сюжетів резонують із її середовищем, що формується в той час у Харкові – а саме, із внутрішньо переміщених осіб, людей, котрі не з чуток знають про війну.
У 2020 році доля іронічно сама приносить здобич до ніг письменниці, що звикла полювати на спогади інших.
До Людмили звертається військовий у фейсбуці з проханням розповісти його історію. І дійсно – та виявляється скарбом.
Як волонтер, жінка погоджується допомогти. Як письменниця, вона ночами переказує в текст події, про які їй розповідає офіцер.
Збереження автентичності його думки коштує Людмилі великих зусиль – вона виявляє прірву між власними поглядами та чоловіка, зокрема, на помсту. Вона, як православна християнка, вважає за необхідне прощати – він же, як мусульманин – ні.
Крокуючи до реалізації задуму, письменниця долає численні виклики.
Коли роман готовий – від офіцера Людмила отримує лише одне повідомлення: “Ок”.
У 2021 році твір, якому письменниця дає назву “Оскар”, отримує нагороду як найкращий роман на воєнну тематику в межах конкурсу “Коронація слова 2021”.
“Книга про людину, що свято вірить у силу життя” – так у видавництвах окреслять головний меседж сюжету, у якому військовий потрапляє в полон, стикається там із неймовірною жорстокістю, і невдовзі з нього звільняється.