Як і всі товари, що вироблялись у межах Радянського Союзу, косметика, особливо високої якості, була з-поміж них продуктом, попит на який ніколи не задовольнявся повністю – дефіцит не тільки не зменшувався з часом, але ставав лише більше. Коло погіршення ситуації розірвав хіба що безпосередній розпад держави. Але до цього моменту – уся історія розвитку косметичних засобів була ускладнена обмеженістю в ресурсах та особливими вимогами, що обтяжували їх виробництво. Це забезпечувало зовсім невеликий асортимент, саме тому його зміни завжди радикально втілювались, і породжували дивні образи та ідеали краси, що збивають з пантелику людину сучасності. Далі на kharkovchanka.
Історія косметики, якою користувались харків’янки, тісно сплітається з історією СРСР як такого, втім, вона не позбавлена специфіки, властивої лише нашому регіону за радянські часи. Зокрема, та полягає у втіленні тенденцій краси у конкретних історичних фігурах, що і крізь роки залишаються символами Харкова.
Монополія на виробництво з центром у москві
Серед косметичних засобів, що існували в найвіддаленіших куточках Радянського Союзу, домінували ті, що вироблялись саме в москві. З ясністю про це свідчить низка назв продуктів: духи “Червона москва”, одеколон “Кремль” – і, дійсно, до половини ХХ сторіччя головні підприємства косметичної промисловості зосереджені на московських фабриках: “Нова зоря”, “Світанок”, “Свобода”, що засновуються вже у середині 1800-х, але з революцією націоналізуються.
Але повернемось до поштовху, що змушує виробничу мережу розширитись.
Даний злам припадає на 1930-ті роки, коли використання косметики реабілітується завдяки новому розумінню гігієни. Косметичні засоби позиціонують як засоби догляду за собою, чим поступово руйнують табу. Проте дана дозволеність лише відносна – підноситься скоріш золота середина, так звана мода на “природну” красу.
У цей час виробництво декоративних продуктів так само набирає обертів, як і суто гігієнічних – шампуню, мила. Втіленням жіночої красоти в Харкові стає Клавдія Шульженко.
Однак популяризація потребує нових точок опори, і вже до 1950-1960 років у радянському просторі відкривається низка фабрик у великих містах – зокрема, українських: Сімферополі, Харкові. Цікаво наголосити на тому, що стандартний набір декоративних засобів у цей час доповнюється духами “Ольга”, що вироблялись саме в нашому місті.
Будівельна важкість красоти
Авжеж, усі б’юті-практики так чи інакше пов’язані з дискомфортом, а іноді й болем. Втім, косметика, що існує за часи СРСР, часто втілює зовсім варварський підхід – парадоксально, але продукти, що покликані досягти ефекту візуальної легкості, мають консистенцію практично будівельних матеріалів.
Показовим є використання, наприклад, вазеліну – серед харків’янок він є основою для макіяжу, та чи не найбільш універсальним засобом від усіх проблем зі шкірою.
З-поміж інших косметичних товарів, їхню будівельну важкість найбільше уособлює тональний крем “Балет”, що можна було знайти в косметичці практично кожної радянської жінки – атож, і в харків’янки.
Наявний в єдиному відтінку, на обличчі він відчувався як шпаклівка, а гарну шкіру перетворював у щось неживе.
Ще гірше становище було в радянської пудри: аби відтворити його у всій цілісності, достатньо лише звернутись до інгредієнтів, що її складали – тальк, крейда, біла глина, двоокис титану, мінеральні речовини. Здичавілість довершував спосіб нанесення: відсутність пухівки, пензлика, або спонжа компенсувалась звичайною ватою. “Леб’ячий пух”, що був найдешевшою пудрою, являв собою звичайнісіньку картонну коробку, вміст якої нагадував зубний порошок. Його, втім, не цурались наносити товстим шаром – тогочасна мода вважала блискучу шкіру непривабливою.
Революція відбувається наприкінці 1950-х років, коли на зміну розсипчастої приходить компактна, кремоподібна пудра.
Тоді ж викристалізовуються нові ідеали моди, і для харків’янок прикладом стає Людмила Гурченко.
Звільнення з-під сірості: протест, втілений у нових фарбах
У повоєнні часи СРСР беруть приклад з європейських тенденцій, що натхненні яскравими кольорами. Об’єктами захоплення стають кінозірки Заходу, що вдаються до червоної помади та інших контрастних елементів – довгих тонких брів дугою, накладних вій тощо.
Влада усвідомлює силу впливу та опечатує двері в альтернативний світ моди.
Проте вже в період між 1950 і 1960 роками відбувається поступове прокидання радянської косметичної індустрії від гніту одноманітності.
Кордони обмежень посуваються значно далі. Однак нові виклики, звісно, по-своєму наслідує країна, що перманентно стикається з дефіцитом ресурсів для виготовлення товарів, а, отже, і дефіцитом останніх як наслідок.
Серед усіх радянських б’юті-засобів, губну помаду пересічній харків’янці дістати якнайважче. Але саме на її тлі легше прослідкувати клімат змін, що охоплює Радянський Союз на зламі епох.
Попит на “кричущі” кольори не змінює невеликий асортимент відтінків, що був завжди. Проте спроба його задовольнити створювала болісно-жахаюче враження: уже звичні помади червоного, коричневого, морквяного, вишневого, та малинового кольорів, з 1950 року доповнюються бузковими, фіолетовими відтінками. Серед екземплярів можна знайти навіть флуоресцентну помаду.
Особливим трендом стає поєднання коричневого контуру, намальованого олівцем, з рожевою помадою перламутрового тону, що сприяла ефекту мертвості.
Імпортні товари дозволяли ясніше побачити недоліки – і їх виявлялось багато. Так, наприклад, помада польського виробництва “Pollena”, хоча і не перевершувала в яскравості, мала кращу якість, приємний смак та фруктовий аромат, на відміну від продукції, виробленої в межах СРСР.
Сміливість, яка започатковує нову косметичну еру, простежується і в іншому – а саме, в асортименті туші для вій.
До повсякденного чорного з коричневим доєднуються і такі незвичні кольори, як: сині, блакитні, зелені, фіолетові. Втім, за революцією не встигала якість – доволі часто кольорова туш розтікалась. Через це обертів набирало домашнє приготування.
Ситуацію змінює кінець 1960-х років, коли харків’янки відкривають для себе “Ленінградську” туш, що являла собою прямокутний брусок, який для безпосереднього нанесення на вії було необхідно намочити. Через такий специфічний спосіб товар у побуті прозвали “тушшю-плювалкою”.
Косметика власноруч: господарське мило та гуталін
Даремно було б думати, що найбідніші прошарки суспільства вдавались максимум до придбання низькоякісної косметики. Доволі поширеною стратегією серед них було виготовлення б’юті-засобів власноруч. Цьому сприяли цілком відверті публікації рецептів від компаній.
Так, доволі популярною практикою було виробництво туші для вій. Для її створення було необхідно натерти господарське мило, до нього додати гуталін, і вже отриману суміш варити деякий час на примусі. Після цього її рекомендували охолодити, і, зрештою, розлити по сірникових коробках.
Хоча метод виготовлення може здатись неймовірно диким, варто згадати склад радянської пудри – тоді використання простої крейди буде сприйматись як більш гідна їй альтернатива.