80-ті роки ХІХ століття позначають один із найскладніших періодів для української культури. Жорстка заборона царського уряду втілюється головним чином у Валуєвському циркулярі з Емським указом – крізь товщину цих складностей багатьом митцям вдається виринути, однак багато з них згодом потребує уваги істориків, аби не дати забуттю себе поглинути. Далі на kharkovchanka.
Одна з постатей нашого регіону, що огорнута загадковістю, так само певний час залишається невідомою. Втім, остаточному зникненню її сліду перешкоджають колеги-сучасники, згадки яких дозволяють нам зібрати, відтворити харківську фігуру наче пазл. Про яку ж особистість мова? А мова про письменницю та поетесу, Марію Вольвач.
Творчий шлях всупереч
Марія Вольвач народжується 29 березня 1841 року в селі Черемушне Валківського повіту Харківської губернії, у родині заможного, козацького роду. Схильність до письма дівчина наслідує від свого батька, сільського писаря, Степана Вольвача.
Проте отримання освіти ще довгий час складає для Марії квест неймовірної тяжкості – бажання нарешті його виконати змушує дівчину блукати світом, вірити обіцянкам тих, хто перетворює її на власну покоївку. Так, Марія навіть опиняється в Санкт-Петербурзі – втім, бачить, що місцеві традиції незрівнянно більш тьмяні за ті, до котрих дівчина звикла. Зокрема, її дивує спосіб, у який місцеві жителі святкують святвечір – ані куті, ані узвару, ані пирогів, ані капусти з опеньками, ані гороху, ані печеної риби.
Через півроку вона втікає назад в Україну – і приємність від цієї зміни тим ясніше видна на тлі рядків із мемуарів “На Вкраїні”, у яких Марія возвеличує свій рідний край.
Однак певний час поетеса фіксує рядки тільки в голові – при цьому сама вона вважає, що власна неписьменність відсікає жадане майбутнє.
Перебіг подій радикально змінює поява однієї людини в житті Вольвач – Дмитра Багалія. Саме він, зрештою, навчає Марію письму, знайомить із культурним життям Харкова, ба більше – публікує її поезію в харківському альманасі “Складка” у 1892 році.
Завдяки йому, як і купі інших сучасників Марії, пам’ять про неї міцно сплітається з історією: зокрема, через листування та друк творів у літературних альманахах. До цього долучається Борис Грінченко, Микола Сумцов, та Іван Франко, що поширює на шпальтах журналу “Літературно-науковий вісник” поезію з мемуарами Вольвач.
Згодом світ знайомиться з гумористичними оповіданнями письменниці: “Кажи жінці правду, та не всю”, “Казка про таємні слова”.
Певною візитною карткою стають слова, сформульовані українським письменником Вадимом Пепою, що Марію Вольвач називав Катериною Білокур у літературі. Відома на весь світ художниця була самоучкою, що її і ріднить із харківською письменницею.
Слава, що приходить після 2007 року
Повною мірою знання суспільності про Марію Вольвач розквітає в момент, коли нарешті публікується повна збірка її творчості, яку складає і власна поезія митчині, і п’єси з оповіданнями. Найбільшої популярності набувають такі твори, як: “На великім шляху”, “Охайнулася, та пізно”, “Є каяття, та нема вороття”.
Видання збірки здійснюється в межах проєкту “Невідома Україна”, що має на меті дослідити білі плями в українській свідомості та ліквідувати їх.
Наше місто теж присвячує увагу митчині як своїй землячці – у 2016 році ХНУ ім. Каразіна організовує народний семінар з народознавства “Обрії слобожанської літераторки” до 175 річниці з дня народження Марії Вольвач. Низка доповідачів розглядають літературну спадщину письменниці з різних кутів зору, втім, з однією метою – вшанувати її пам’ять та зробити свій внесок у популяризацію творчості.